Сьогодні навіть пересічний школярик на Черкащині якщо не знає, то десь колись щось чув про трагедію села Кортеліси на Волині, Хатині у Білорусії чи Лідіце у Чехії.

І мало кому відомо про хутір Павлопіль, який належав до колишнього Буцького району і пішов у небуття в жовтні 1943 року. Трагедія Павлополя свого часу була сприйнята чомусь як звичайний епізод війни. А що Буцький район у повоєнні роки розформували, передавши належні йому населені пункти Маньківському, Звенигородському та іншим районам, то подзвін по цьому, стертому з лиця землі хутору, чувся всього лиш кільком його жителям, яким дивом вдалося уникнути долі тих, хто залишився там навіки. Сьогодні нелегко відповісти на запитання, як і навіщо було знищено Павлопіль. І все ж спробуємо, відділяючи зерна правди від плевел вигадок і домислів, пише видання Черкаський край.

Був такий хутір…
З часу заселення цього хутора його жителі — вихідці з Буків, Чорної Кам’янки, Ризиного та деяких інших сіл, стали, без перебільшення, однією великою родиною. Дядюки давно покумалися з Горощенками, Ткаченки — з Трохименками і Розколотьками, сім’ями дружили Нечипоренки з Краснокутськими, Дядюки з Яценками. Жили всі більш-менш заможно, маючи землю та худобу, надіючись на власні роботящі руки.
У громадянську війну не затримувалися тут ні червоні, ні білі, хіба що забрали кілька пар коней, яких не встиг­ли дядьки сховати в лісі. Та заховатися самим від радянської влади не вдалося. До розкуркулення тут, правда, не дійшло, проте об’єднуватися у колективне господарство хуторянам довелося. Хоча, треба сказати, що й колгосп, який назвали іменем Фрунзе, створили у Павлополі аж у тридцять першому. Зрозуміло, мали при цьому жалі й тривоги, здаючи в колгосп своє, десятиліттями нажите, але, коли по окрузі з уст в уста передавалася поговірка, що «в колгоспі добре жить: один робить — шість лежить», то в Павлополі нічого подібного не було. Трудилися всі в міру своїх сил.
Ось так і жили люди, ростили дітей, бажаючи їм кращої долі. Йшлося на те, що хутір, доросле населення якого мало збільшитися за рахунок підростаючої малечі (в кожній хаті мали по троє-четверо дітей), мав усі шанси отримати в недалекому майбутньому статус селища чи села. Аби не війна, звістку про початок якої принесли 22 червня з базару в Буках жінки. А вже за кілька днів посильний з Буцької сільради, який прибув сюди спішно на коні, розносив по дворах повістки. Голосило жіноцтво, збираючи до військкомату чоловіків, а по тому, як ті вирушили в дорогу, в поселенні запала моторошна тиша.

Павлопіль стає партизанським
Війна обійшла Павлопіль стороною. В перші місяці окупації німцям і поліцаям вистачало клопотів і без нього. А по тому хутір взагалі випав з поля їх зору. Навідувалося, правда, сюди буцьке поліційне начальство в особі начальника поліції Монька з якимось півдесятком запроданців та якийсь німецький чин з комендатури, наказавши хуторянам беззастережно підкорятися новій владі. Та й, здавалося, забули про їх існування. Хутір, що розкинувся віддалік великих доріг, жив своїм розміреним життям.
Проте… Саме ліс та віддаленість Павлополя від інших населених пунктів і відіграли свою роль у його подальшій долі. На початку серпня 1943 року на базі десантної групи, сформованої штабом партизанського руху при Військовій раді 1-го Українського фронту і закинутої на терени Уманщини, було створено партизанський загін імені Кутузова. Партизани, яких приваблювали теплі оселі й селянський харч, стали натоптувати стежку до хутора. Окупанти знали про це, оскільки, як розповідали очевидці, сюди кілька разів приїздив і попереджав про якусь акцію, що готується ними, «високий блондин, який розмовляв ламаною російською мовою» і при розмові замість сполучника «якби» вживав слово «коби», через що його і прозвали Кобою. Партизанські командири, яким дослівно були передані ці застереження, виходячи з того, що Коба, який був не ким-небудь, а буцьким гебітскомісаром, вирішили зустрітися з ним. За однією з версій, після тієї зустрічі Коба вже не повернувся до своїх одноплемінників. Тим часом буцька диверсійна група, здійснивши напад на тамтешню в’язницю, звільнила близько тридцяти місцевих жителів. Люди, врятовані від неминучої смерті, були вкрай виснажені. Де переховати їх перед тим, як перепровадити до партизанського загону? Звичайно ж, у Павлополі.

Коба не лукавив

Гітлерівці тим часом теж не сиділи, склавши руки. «Згори» один за одним надходили жорсткі накази: виявити підпілля і «вийти» на партизанів. Високі чини скаженіли ще й тому, що майже водночас з акціями партизанів безслідно зник і гебітскомісар. Вбитим його ніхто не бачив, але в ході розслідування випливли подробиці його неблагонадійності, насамперед гуманне ставлення до «тубільців». Стало відомо і про відвідини Кобою Павлополя. Особливо підозрілим було те, що останнім часом він навідувався туди без охорони. Карателі увірвалися на хутір вранці, ще з першими променями сонця. Та ні партизанів, ні звільнених ними в’язнів там не застали. Даремно нишпорили по всіх хатах, нічого не дали й допити хуторян. Налякані жінки й діти твердили: ніяких партизанів тут ніколи не бачили. Сказати правду — означало відразу ж приректи усіх на смерть.
Та їхню долю і без зізнань вже було вирішено. Карателі, вхопивши облизня на хуторі, не могли повернутися назад ні з чим — там чекали переможних реляцій. Шукати партизанів у лісі, повсякчас ризикуючи нарватися на кулю? Така перспектива їх не дуже приваблювала. Але ж мав хтось бути покараним? Тоді й пролунав наказ: всім вийти на вулицю!
Хуторян зганяли до гурту, не даючи навіть одягнутися як слід, не відповідаючи на їхні запитання: куди, навіщо? Натомість змусили виводити з хлівів корів, телят та свиней, після чого і людей, і їхню домашню живність погнали до колишніх колгоспних будівель. Тим часом зайди приступили до «роботи»: смолоскипом спалахнула одна, друга, третя хата.
За офіційною версією, жителів хутора розстріляли, а потім, закидавши живу могилу сніпками і дровиняччям та поливши бензином, підпалили. Проте, як стверджували очевидці трагедії, яким вдалося уникнути смерті в тому пеклі, хуторян поодинці, зі скрученими за спиною руками, ставили над погребом, а поліцаї сокирою, обухом якої перед цим били горіхи, рубали їм голови і скидали понівечені, залитті кров’ю трупи донизу. А якесь маля, розмахавши, вдарили голівкою об кам’яну перегребицю.
В книзі «Україна під нацистською окупацією: спалені села (1941-1944 рр.)», знаходимо лічені рядки про Павлопіль, а саме, що розправу над мирними жінками й дітьми чинив каральний загін під командуванням буцького коменданта Котера. З цього аж надто лаконічного повідомлення напрошується висновок, що до загону входили німецькі вояки. Проте звенигородський краєзнавець Микола Бойко, з ініціативи і при безпосередній участі якого у 1988 році на місці спаленого хутора було відкрито пам’ятник загиблим жителям Павлополя, має щодо цього свою думку. Він доводить, що в розправі над хутором і його жителями були задіяні суто поліцаї як з Буків, так і з усієї округи. Особливо фігурують тут Ященко, Монько і Токовий, яким вдалося втекти від неминучої розплати. До цього залишається лише додати, що в шестидесятих роках минулого вже століття катюга Ященко, мешкаючи в Австралії, написав землякам листа, в якому каявся в «своїх гріхах» і запитував, чи буде йому прощення від властей. Той лист залишився без відповіді…

Імена на пам’ятнику
На пам’ятнику замордованим павлопільцям — всього 14 імен. Серед них читаємо: «Федір Павленко». Павленка помилково занесено до цього скорботного списку. Він залишився живим як і Ніна Темченко, Федір Варич, Ніна Ткачук, Іван Нечипоренко та ще кілька земляків. Одні були в ті дні у родичів чи знайомих у сусідніх селах. Іншим просто вдалося пробратися крізь заслони карателів. Як от Іванові Севастяновичу Нечипоренку. Коли німці наказали хуторянам зганяти всю домашню живність до колишніх колгоспних будівель, погоничами мимоволі стали підлітки, а серед них — Іван.
«Поки худобу гнали вулицею, вона йшла смирно, — пригадував він. — А наблизилися до ферм, вона — врозтіч, ще з коровами було легше, а свині перед самими дверима вислизали з рук. Мені разів три доводилося згонити їх. Але останнього разу одна льоха відбіг­ла трохи далі, ніж раніше. Я — за нею. Оглянувся на схилі. Поліцаїв уже не видно. Враз у голові промайнула думка: втікати. Я мерщій кинувся до рову, яким був обнесений сад, і щодуху подався в долину, зарослу верболозом. Зупинився віддихатися, коли враз із лоз чую своє ім’я. Невже, думаю, помітили? Але хіба поліцаї так тихо і лагідно називали б? Озирнувся — мама. Вона розставила руки і переляканими очима дивилася на мене. Трохи пізніше ми дізналися, що врятувалися ще кілька чоловік. Решту жителів хутора розстріляли».
Вже виходячи з цієї оповіді, бачимо, що на пам’ятнику вибито не всі імена загиблих хуторян, передусім — дітей. І то цілком зрозуміло. Вцілілі жителі Павлополя вже не повернулися до своїх згарищ, молодших доля розкидала по світу. Чоловіки, які повернулися з фронту живими, не заставши тут своїх сімей, теж подалися світ за очі. Розповідають, що вчащав сюди після війни демобілізований Софрон Ткачук, який, будучи вправним ковалем, викував залізну огорожу і встановив її на братській могилі, в якій лежали його дружина і донька. Ото й усе, що міг він зробити для своїх рідних і сусідів перед тим, як піти за межу віч­ності. Немає вже й очевидців трагедії, зокрема Федора Павленка, якого бучани й жителі навколишніх сіл знали як чудового майстра своєї справи, він давав нове життя тисячам годинників. Вони продовжують вираховувати хвилини і години вже іншим, не йому. Ось так і обривається зв’язок поколінь…
Але ж має хтось поіменно назвати всіх павлопільців, життя яких так нагло обірвалося в жовтні сорок третього?