Минає 79 років від трагічних і жахливих подій 1932-1933 років, які живуть у пам'яті мешканців Уманщини і донині.

„...Той час закарбувався на все врем`я, на все життя”
Поновити картину подій Голодомору допомагає людська пам’ять. Свідчення очевидців записані, задокументовані та зберігаються у створеній Державним архівом області колекції про Голодомор 1932-1933 років на Черкащині та в архівному відділі. Всі свідчення розподілені та описані за місцем подій. Постраждалі мусять сказати про себе і про тих, кому не судилося дожити до сьогодення.
Ось що записано працівником Уманського краєзнавчого музею зі слів очевидиці тих подій О.С. Гуральнік, 1920 р.н., яка на той час проживала в с. Піківець Уманського району: „Було мені 12 років. Маму завели в лікарню, а ми вдвох з братіком осталися в дома, він був на 6 років менший. А мама каже: „Не відчиняйте нікому, бо прийдуть і з’їдять”.

В Гумань почала ходити в 5 клас. То в кого були батьки, то водили дітей в школу. А я закинула тоді школу, бо коло цвинтаря ловили людей. Мама прийшла з лікарні худа... Нарву лободи, насушу та й їли її...”. Далі Олександра Семенівна згадує, що по хатах ходили „активісти” та все витрушували, навіть під стріхою хати перевіряли, чи нічого люди не приховали. Дійшло до того, що люди варили звичайну воду і вважали її за їжу. Спогади ці зберігаються в архівному відділі.
Безпосередні свідки тієї трагедії без хвилювання не можуть згадувати ті події і дуже важко їм повертатися в той час. Спогади ці сповнені надлюдських переживань.

Влітку відбулася зустріч з Іриною Йосипівною Вовнянко, 1917 року народження. Сьогодні вона проживає разом з дочкою в місті, а під час Голодомору мешкала зі своєю родиною в с. Черповоди Уманського району. Тяжко їй пригадувати ті пекельні часи. Під час розповіді Ірина Йосипівна декілька раз зупинялася, на очах виступали сльози. 

Зі спогадів дізнаємося, що родина у неї була велика: батько та мати, 4 брати і 1 сестра. Було у них велике своє господарство, а після того, як „ вступили до колгоспу”, худобу всю забрали, ходили по під-хати „ сільські комнезами” та все витрушували, навіть із горшків-глечиків. Але завдяки тому, що зберегли два мішки льону, родина змогла пережити зиму та дожити до тепла. „... Коли почалося тепло, то ходили на поле, збирали падалішнє зерно – ячмінь. Хто прийде з дітей з того поля, а хто і не міг – залишалися на полі, бо були худі дуже, не було сил іти, та і помирали. По сьогоднішній день пам’ятаю – лежала дівчинка мертва з чорними косима... З гнилою картошки і полови проса пекли „оладки” (якщо можна так їх назвати), на сьогоднішній день це не їв би ніхто. А тоді це була сама найкраща паска з такою їдою... Все не можна написати і згадати. Той час закарбувався на все врем`я, на все життя”. Не дивлячись на всій поважний вік, Ірина Йосипівна пригадала і записала тих, хто не пережив ті роки – роки Голодомору 1932-1933 років. Перечитуючи прізвища, імена людей, розумієш, що смерть забирала цілі родини, не шкодувала ні старих, ні малих. У цих свідченнях немає слів вимислу.

Очевидці переживають ті події як страшний сон. Деякі відмовляються пригадувати і говорити.
З людської пам’яттю нічого не вдієш, вона живе, вона відроджується. Є сторінки у нашій історії, які повинні не роз’єднувати, а згуртовувати нас, українців. Саме поколінню ХХІ століття робити висновки про минуле на майбутнє. Історією може бути лише те, що ми збережемо.
 

                                                                                                                                   Начальник архівного відділу
                                                                                                                                   міської ради Н.В.Ходаківська