115 років тому авторка "Лісової пісні" зустрілась в Умані з німецьким хірургом.

"Здоров’я моє добре, т.є. я була трохи простудилася після Уманя (тоді капосно було надворі!) захрипла сильно, але то вже минулось, та й взагалі то було пусте, головно, що припадків не було, може, через те, що настрій у мене "повышенный" після розмови з Бергманом", – писала 115 років тому своїй матері Леся Українка.

Грудень 1898 року був не схожий на теперішній. У листі до свого друга Михайла Павлика поетеса описує, що небо було холодним, низько обвішаним сірими хмарами, безперервно сипало мокрим, лапатим снігом...

Що ж змусило хворобливу жінку в таку погоду вирушити у подорож? Як це не дивно, бажання вилікуватися.

Вже багато років Лариса Петрівна Косач (справжнє ім’я поетеси) боролася з важкою недугою – туберкульозом кісток. Хвороба не відступала, і потрібно було робити дуже складну операцію, але лікарі утримувалися від цього радикального кроку, побоюючись негативних наслідків.

На той час одним із світил медицини вважався професор Берлінського університету Ернст Бергман (першим застосував асептики для лікування інфекційних ран, його праці стали основою для розвитку нейрохірургії). Наприкінці 1898 року він на запрошення однієї багатої родини відвідав Умань, щоб оглянути хвору жінку і надати їй необхідну допомогу.

Скориставшись моментом, Леся Українка вирішила зустрітися з професором.
Відомо, що в Умані жила сестра батька поетеси Олександра Косач, яку Леся називала тітка Саша. Двоє синів Олександри Антонівни – Павло та Антін Шимановські – в 1893–1900 роках навчалися в Уманському землеробському училищі (яке за сторіччя розрослося до сільськогосподарської академії). Але де саме зупинялася в Умані поетеса – досі невідомо.
Взагалі, чоловік Лесі Українки Климент Квітка вважав, що написати біографію Лесі неможливо, бо вона жила життям громадським. Саме громадське життя поетеси-революціонерки придумали для неї ідеологи, послужники режиму, який загубив у таборах весь видатний рід Драгоманових-Косачів.
Як відзивалася про зустріч з професором Бергманом поетеса в листі до матері: "...Нема у нього і сотої долі тієї важності, що у наших "світил". А Михайлові Павлику вона написала: "Оце трапилося бачити свого берлінського оператора, він згоджується мене різати, так що тижнів через три я вже буду лежати на операційному столі. Така перспектива мене зовсім не лякає, бо за нею є кращі перспективи..."
Побоюватися хірургічного втручання у Лесі були всі підстави. Захворіла вона майже одночасно з написанням першого свого вірша – у десять років.
Про причини хвороби згадує Лесина сестра Ольга: "…6 січня 1881 року в Луцьку Леся пішла на річку Стер подивитися, як святять воду, і в неї дуже померзли ноги. Скоро потому, і від того, як тоді і думали, вона заслабла. У неї так почала боліти нога права, що вона, незважаючи на те, що й тоді була дуже терпляча, але плакала від болю".

Медики спочатку вважали, що в дівчинки гострий ревматизм. Лікування ваннами, мазями, травами не дало очікуваного результату. Біль перейшов у руки.

Лікарі поставили невтішний діагноз – туберкульоз кісток. Перша дуже складна операція, зроблена восени 1883 року, виявилася невдалою. Рука поетеси на все життя залишилася покаліченою. Для дівчинки, яка змалечку грала на фортепіано, це було трагедією.

Відразу після повернення з Умані до Києва Лариса Петрівна почала збиратися до Німеччини. Розпитувала у знайомих про Берлін, про життя у німецькій столиці, замовила собі нову сукню.

26 січня професор Бергман прооперував хворий суглоб правої ноги 27-річної українки. На батьківщину вона повернулася майже через півроку, у червні 1899-го. Хвору поетесу в Берліні доглядали по черзі мати і сестра Ольга.

Завдяки зустрічі з професором Бергманом Лесі Українці вдалося лише трохи зупинити хворобу. Як зазначала сама поетеса, у дев’ятнадцять років, у вірші "Contra spem spero" ("Без надії сподіваюсь"):
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!

Вона сподівалася... Всі надії на повне видужання виявилися марними.
Третю операцію медики робити не наважилися. Але завдяки виконанню їх рекомендацій Лариса Косач прожила 42 роки. Померла вона в грузинському місті Сурамі 1 серпня 1913 року в оточенні рідних і друзів. Через кілька днів її поховали у Києві на Байковому кладовищі.