"Швидкий потяг" шалених часів: Христинівка – Київ – Москва

   Він ріс на залізничній станції: син залізничного майстра, Сашко сам змалечку тут працював – ремонтував вагони, простукував залізничне полотно, а у вільну мить любувався паровозами, які весело посвистували й огортали станцію парою, несучи у даль вагони зі щасливими пасажирами. Життя ж малого Корнійчука було, здається, розписаним до кінця: бідна родина могла йому гарантувати хіба що ту саму станцію на околиці Російської імперії… Все змінили революція й громадянська війна. Христинівка опинилася в самому епіцентрі боїв: контроль над станцією та пересуванням залізницею бронепоїздів, ешелонів з озброєнням, солдатами, продуктами чи награбованим майном цікавив усіх без винятку. Станція переходила з рук у руки, і прапор на її верхівці не завжди встигали змінити чергові "тріумфатори", перш ніж вилетіти під натиском наступних переможців. Підліток з ремонтних майстерень бачив денікінців і червоних, став і свідком єдиної спільної операції армій Петлюри та Махна, які вибили зі станції Христинівка спільного ворога – Денікіна, що прагнув повернути "єдіную і нєдєлімую" імперію. Та з усіх прапорів хлопцеві найбільше сподобався червоний – той, що останнім повис на станції і більше вже не мінявся…

   1924 року 19-річний Олександр їде до Києва, де стає студентом Київського інституту народної освіти (до того – університету Святого Володимира, а нині – Національного університету ім. Тараса Шевченка). Вже наступного року під враженням від смерті Леніна Корнійчук написав свою першу п’єсу – "Він був великим". Став членом літоб’єднання "Молодняк" і шаленим ворогом творчості Хвильового, Бажана, Рильського, Тичини. Юнацький максималізм не дозволяв йому сприймати тих, у кому він бачив хоч найменший натяк на "буржуазний націоналізм". Цікаво, що і в ньому самому в цей час ще ретельніші фанати "політики партії" шукали недоліки і строчили доноси – особливо після арешту Павла Постишева, який симпатизував творчості Корнійчука. Та Корнійчук не припиняв боротися за "світле комуністичне майбутнє": його "На грані", "Штурм" і "Камінний острів" знущалися над націоналістичними ідеями, а "Загибель ескадри" стала класичним міфом-братом російської легенди про "Варяга". Така ж красива казка про незламний Чорноморський флот, який затонув, щоб не здатися німцям. 1937-го, у рік жахливих репресій, Корнійчук написав найбільш "ідейно правильну" річ – п’єсу "Правда". Хрущов і Каганович особисто доповідали товаришу Сталіну про "українського самородка". Вождю народів захотілося самому побачити того, хто у неспокійній Україні так багато робить на благо єдиного радянського народу під добрим керівництвом Кремля… Після московської зустрічі зі Сталі-ним п’єси Корнійчука переклали на всі мови народів СРСР, а під їх постановки віддали найкращі сцени країни. Наступного ж року, у віці всього 33 років, Корнійчук став головою Спілки письменників Радянської України.

   З початком Великої Вітчизняної війни Корнійчук – політпрацівник Південно-Західного фронту і кореспондент фронтових газет. В 1942-му його викликав до Москви Сталін й запропонував написати п’єсу з критикою методів ведення війни старими генералами – героями громадянської. "Фронт" став тим твором, що приніс Корнійчуку ще більшу популярність у керівництва СРСР і… фашистського Рейху. На сценах театрів окупованих територій німці ставили цю п’єсу, лише трохи її відредагувавши – під назвою "Ось так вони воюють".

Похід проти вітру: "Слов’янська Антанта" зі столицею в Києві

   Під час війни Корнійчук знайшов третю в буремній біографії дружину – польську письменницю Ванду Василевську. Корнійчук займався ідейним загартуванням радянських солдатів, а Ванда – польських жовнєжів Армії Людової, що теж билися проти фашистів. За влучним висловом Олександра Солженіцина, Ванду "приєднали до СРСР в 1939-му, разом із Західною Україною", але помисли про вільну Польщу в ній не вбили. Молодята оселилися у фешенебельному київському особняку в центрі Києва, що спочатку будувався спеціально для славетного генерала Ватутіна.

   Чи то під впливом спілкування з дружиною, чи від ейфорії видимості "суверенітету" України, що увійшла до складу ООН як окрема одиниця цієї організації, Корнійчук починає мислити дещо "націоналістичними" категоріями. Призначений у лютому 1944 року міністром закордонних справ УРСР, він щиро вірив у отримання Україною додаткових прав після війни. Корнійчук просто сипав крамольними ідеями: встановити сепаратне перемир’я України з Румунією та Угорщиною і почати демаркацію кордонів з ними, встановити дипломатичні стосунки зі США та Англією, створити "Слов’янську Антанту", в склад якої мали увійти Україна, Чехословаччина та Польща. Посли Великобританії та США схвалювати прагнення українського міністра, висловили бажання відвідати Київ і підписати домовленості про співпрацю. В цей час сам Корнійчук вже активно листувався з політиками, близькими до президента Чехословаччини Бенеша. Драматург у ролі міністра явно шукав для себе неприємностей, хоча й сам того не усвідомлював…

   За вказівкою Сталіна, "виховну бесіду з оргвисновками" з Корнійчуком провів Хрущов. Микита Сергійович спочатку натякнув Корнійчукові на те, що міністр закордонних справ мав би знати більше іноземних мов. Потім – на те, що Ванду Василевську хочуть призначити міністром закордонних справ повоєнної Польщі і незручно буде їм – дружині з чоловіком – вести міждержавні переговори. Зрештою, сказав прямо: "Міністерство залишиш – очолиш Комісію у справах мистецтв при Раднаркомі". Замість Корнійчука міністром закордонних справ УРСР призначили Мануїльського – за висловом самого Сталіна, "липового українця", якому не надто боліли права громадян радянської республіки… 1951 року Корнійчук пише лібрето "Богдан Хмельницький", яке партійні діячі піддають нещадній критиці… за український націоналізм. Втім, до 300-ліття Переяславської ради він встигає переробити її на "ідейно правильну" і в 1959 році навіть очолює Верховну Раду УРСР.

   В історії Радянського Союзу він залишився як взірець ідейного більшовика – на те працювали його титули академіка АН СРСР, Героя Соцпраці та п’ятиразового лауреата Сталінської премії. Історію із намаганням зробити Україну самостійним гравцем на міжнародній арені постаралися затерти й не згадувати. Ім’ям уродженця Христинівки назвали проспект у Києві та станцію метро. В часи незалежності України проспект Корнійчука перейменували на Оболонський, станцію метро – теж на Оболонську. Цікаво, що київська вулиця, названа на честь дружини-польки драматурга, досі носить ім’я Ванди Василевської…