При звільненні від фашистських загарбників Києва у жовтні 1943-го року капітан, наймолодший командир батальйону в стрілецькій дивізії Анатолій Миколайович Шкірдань, атакуючи із бійцями свого батальйону ворожі укріплення, уже вшосте – і цього разу найтяжче! – був поранений ворожою гранатою, яка розірвалася в нього прямо під ногами. Вибух страшної сили оглушив довкілля. Все потонуло у сизому диму, а коли він розвіявся, бійці батальйону побачили свого командира нерухомого, в крові й подумали, що він мертвий.

А наш капітан ще живий!
Санітари, які підбирали вбитих після бою, забрали й Анатолія Шкірданя, але раптом сталося диво: один із санітарів помітив, як «покійник» поворухнувся.
Анатолія віднесли у санчастину, щоб там негайно оперувати. 25 осколків було видалено із його тіла, а більше ніж півсотні маленьких «живуть» у ньому й донині.
Він декілька днів лежав на лікарняному ліжку нерухомий, непритомний. Довго нічого не чув, не міг мовити ані слова. У правому вусі вибуховою хвилею порвало барабанну перетинку, тому він оглух на одне вухо повністю. У такому стані контуженому комбату потрібне було довготривале й кваліфіковане лікування. І доля знову, наскільки це було можливо у фронтовий час, усміхнулася йому. Анатолій Миколайович зустрів у госпіталі земляка з Полтави. Його, пораненого офіцера вищого військового рангу, забирали літаком у Москву. Цим же рейсом було відправлено й Шкірданя.
У палаті госпіталю в Москві він чув залпи салюту на честь визволення Києва. На жаль, під Києвом закінчилася його воєнна епопея. Здоров’я не дозволяло знову йти у бій. Доля повернула його на малу батьківщину – Звенигородщину, у напівспалену Юрківку.
Дитинство не пестило й не сипало манну з неба
Він побачив світ 5 жовтня вже далекого  1922-го у мальовничому, овіяному славною історичною минувшиною селі Козацькому, як сам говорить, «Звенигородського повіту Уманської округи Київської губернії». Його дитинство струїв страшний голодомор 33-го, а горе забрало опору й надію родини – працьовитого дужого батька Миколу. Залишилося у його неньки Надії три сини-красені: Анатолій, Володимир та Леонід. Зморена працею і нестатками жінка сама навчала хлоп’ят іти тернистою стежиною життя сміливо та впевнено.
–Уже після четвертого класу я самотужки заробив собі на штани. Жодні літні канікули не байдикував. За рік був учнем слюсаря: навчався робити лійки, відра, замки, і вже за відро вторговував молока для сім’ї. Ще через рік мати влаштувала мене учнем столяра – і це ремесло не носив за плечима. Згодом літо відпрацював учнем електрика, потім – кресляра. Нелегкими були й канікули на кар’єрі шахтоуправління, – розповідає про проходження своїх «життєвих університетів» Анатолій Миколайович. – Дитинство не пестило мене й не сипало манну з неба. Заробляв на черевики, на костюми для себе і братів. Допомагав матері чим міг, бо як же могла вона здолати той тягар, що випав на її долю? – біль і відчай звучать у притишеному голосі посрібленого сивиною чоловіка, коли згадує найдорожчу людину.
За яку б справу не брався юний Анатолій, все ладилося у його вправних дужих руках. Можливо, це завдяки  Божій іскрі, яку заклав у його гени Великий Творець – вроджений талант до малювання? Ще будучи п’ятикласником, оформляв шкільну стіннівку. У шахтоуправлінні оформляв клуб. А потім працював креслярем.
Перше бойове «хрещення» отримав, обороняючи Москву
Полишаючи шкільні стіни, юнак мріяв про щасливе мирне життя на  рідній українській землі. Та їх перекреслила Друга світова війна. Випускник військово-піхотного училища та відмінник навчання молодий лейтенант Шкірдань у 1942-му прийняв командування стрілецьким взводом і потрапив у самісіньке пекло – битву за оборону Москви. Там і отримав перше бойове «хрещення» – поранення в руку. Після лікування в госпіталі  на курсах набув відповідних «керівних» навичок і вже начальником штабу стрілецького батальйону повернувся у свою рідну військову частину.  І знову потрапив у вир воєнного лихоліття – на Курську дугу. А там часто доводилося йому змінювати свої «військові звання»: заміняв і командира батальйону, і його заступника, і комісара, які, як висловлюється ветеран, «виходили зі строю». Під Курськом він знову був тяжко поранений – куля пройшла через шию навиліт. А потім була знаменита битва за Дніпро й фатальне поранення, після якого він уже не зміг повернутися у стрій. Але його справу продовжив молодший брат Володимир – виганяв німців із Києва аж до Берліна. І там загинув... Ім’я славного визволителя Володимира Миколайовича Шкірданя викарбуване на граніті  братської могили на чужині.
– Битви під Москвою, Сталінградом, на Курській дузі та за Київ – найстрашніші «котли» війни! – втираючи сльози, мовить ветеран, пригадуючи, напевно, своїх фронтових побратимів, які полягли в тих «котлах». – І плями ось на цьому знімку, із якого посміхається молодий капітан Шкірдань, не що інакше, як кров, бо саме він був у кишені разом із комсомольським квитком, коли мене важко поранили на Курській дузі, – простягає світлину воєнних років колишній мужній комбат.
Просто дивуєшся, як могла його правиця, у якій залишилося 28 осколків, творити таку красу!
Коли ж підірване здоров’я не дозволило тримати в руках зброю, Анатолій Миколайович, за його словами, «виховував у юнаків Чувашії патріотичні почуття, витримку та мужність» – викладав військову підготовку. І ця професія стала для нього визначальною у мирному житті. Повернувшись із фронтових доріг на Звенигородщину, навчав військової справи та фі-зичної культури учнів Козацького техні-куму та заочно здобував вищу освіту в Уманському педагогічному інституті. А згодом став мудрим наставником для дзвінкоголосого школярства  Вільховецької загальноосвітньої школи – виховував їх фізично загартованими, мужніми, сильними.
Його педагогічна нива була наповнена щедрим урожаєм людської вдячності й поваги. А ще розквітла на ній ніжна квітка світлого почуття до своєї колеги – вчительки історії та географії Марії Остапівни, із якою у любові та злагоді прожили майже півстоліття, благословивши у світ сина Сергія. На жаль, уже відлетіла у вічність душа його щирої порадниці, але тамує чоловік власний сердечний біль, бо змалку навчили його вміти переборювати життєві труднощі і випробування. 
– Людина шанована у нашому селі: порядна, чуйна та людяна. До нього тягнуться люди, адже ж він завжди був щиро закоханий у земну красу, яку майстерно відображав на полотні, – із захопленням відгукується про односельчанина сільський голова Вільховця Тетяна Колосенко. – Малював прекрасні килими, картини, що ставали подарунками для рідних та зна-йомих. Займався і різьбленням. Усюди в затишній оселі – вироби його вмілих рук. Просто диву даєшся, коли споглядаєш його витвори: і як же могла його правиця, у якій залишилося 28 осколків, узагалі творити, та ще й таку красу? Уявляєте: змогла, як жартує ветеран, при допомозі лівої.
За батьковими заповітами я виховав і своїх дітей
Син Сергій та невістка Лариса – завжди найбажаніші та найдорожчі гості в його оселі.
– Усе своє життя я відчуваю підтримку батька. Його мудрі поради й настанови стали головним дороговказом у моєму житті – розповідає Сергій Анатолійович. – Він для мене – найкращий, найголовніший учитель. Саме за його заповітами я виховав і своїх дітей: доньку Тетяну та сина Дмитра – розумними, милосердними, працьовитими. Нині Дмитро – студент Київського державного економічного університету, а Тетяна, випускниця Черкаського технологічного університету, проживає у Сполучених Штатах Америки. Але в найпотаємніших схованках свого серця зберігає  щиру любов і вдячність до свого дідуся, який передав її свій хист до малярства, тому й малює нині такі ж оригінальні картини, як дідусь.
У святий для кожного українця День Великої Перемоги Анатолій Шкірдань завжди вдягає військову форму, на якій красуються погони полковника, а на грудях золотом висвічують нагороди за звитяжні подвиги та післявоєнну працю, серед яких – ордени Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, орден Червоної Зірки, два ордени Богдана Хмельницького, орден із нагоди 65-річчя Великої Перемоги та більше 20 медалей. Ці нагороди Анатолій Миколайович здобув у чесній праведній борні за волю і свободу свого народу.