Східні слов’яни на час утворення давньоруської держави мали досить розгалужену систему власних імен. Про це повідомляє "Черкаський край".

Дітей називали самі батьки на підставі різних ознак, — пише доктор філологічних наук Григорій Півторак у своєму дослідженні «Власні імена людей у Київській Русі». Тому нерідко траплялися імена Зав’ял — «в’ялий», Балуш — «пустун», Рудак — «рудий», Худяк —«худий», Ушан — «вухатий», Мовчан, Плакса, Безсон, Мал, Бажен «бажаний», Ждан «жданий», Неждан «нежданий», Нечай «нечаяний», Біда, Докука і т. ін. Імена Весна, Зима, Підосінь, Вешняк, Май, Політко, Субота,

Неділя тощо вказували на час народження, а Одинець, Первуша, Вторак, Третяк, Четвертак, Шестак, Семик, Дев’ятко і т. д. — на те, якою по порядку є дитина в сім’ї. Як імена людей використовувались також назви тварин, птахів, риб, комах, рослин, харчових продуктів та інших реалій навколишнього світу. Тому діти могли мати такі імена, як Борсук, Вовчий Хвіст, Коза, Лисиця, Заєць, Ведмідь, Щеня, Беркут, Ворона, Лебідь, Сич, Комар, Жук, Мурашка, Окунь, Сом, Щука, Береза, Дуб, Оріх, Жито, Борщ, Бринза, Коврига, Колоб і т. д. Але слід підкреслити, що в таких випадках у слово не вкладалося його реальне значення і ні в кого не виникало ніяких асоціацій між ім’ям та відповідною істотою чи предметом.

Певна частина особових імен була пов’язана з марновірствами і заклинаннями, наприклад, імена Ведмідь, Вовк, Єж давали, щоб відлякувати злих духів, а такі, як Некрас, Нехорошко, Худяк, Хвороща, Крив, Ненаш — щоб не привертати уваги нечистої сили, яка могла нашкодити дитині або й забрати її до себе. Зважаючи на велику дитячу смертність у ті часи, ця проблема була дуже актуальна.

Споконвічно слов’янськими були й такі імена, як Добрило, Гостило, Гатило, Лада, Злата тощо, а трохи згодом виникли і складні імена типу Тихомир, Людмила, Творимир, Ратемир і т. п.

Східнослов’янські племінні вожді і давньоруські князі IX-XI ст., починаючи від Святослава Ігоревича, мали милозвучні слов’янські імена, переважно складні, з другою частиною на -волод, -мир, -полк, -слав, з якими пов’язувалися поняття володіння, миру (світу і стану спокою, не війни), слави.

Як відомо, попередні київські князі носили варязькі імена, пристосовані до давньоруської фонетики: Рюрик (від Хрьорекр «могутній славою, славний»), Олег (від Гельг, Хельг «освященний, посвячений»), Ігор (від Інгвар, тобто Інг «молодий, юний+вар «військова сила, військо»), Ольга (від Гельга, Хельга «свята»).

У кінці IX ст., після прийняття християнства і нового релігійного культу за візантійським обрядом, у Київській Русі духовенство стало насаджувати власні імена із складених монахами календарних святців, які містили 1100 імен. Для східних слов’ян вони були чужі, незрозумілі за значенням і важкі для вимови. Вони виникли в середовищі греків або були ними запозичені від інших народів, з якими Візантія підтримувала жваві культурно-економічні й політичні зв’язки. Наведемо деякі приклади цих імен ( у давньоруській транскрипції): грецькі Александр, Василий, Георгий, Николай, Петр, Тихон, Анастасия, Варвара, Ирина, Маргарита, София; латинські Валерий, Виктор, Марк, Павел, Августа, Валентина, Марина; єгипетські Пиама, Нонна, Таисия; персидські Дария, Эсфирь; індійські Нил, Авенир; давньоєврейські Иоанн, Мария, Иаков, Иосиф, Исаак; грузинські Нина, Тамара; готське Алла.

Нові імена на Русі прищеплювалися дуже повільно. Спочатку їх почали вживати представники панівних верств, згодом — широкі маси міського населення. У сільських місцевостях офіційні імена, як і сама християнська віра, закріпилися значно пізніше, вже після розпаду Київської Русі.

Приймаючи при хрещенні православне ім’я, русичі не відмовлялися і від своїх, слов’янських. Так виникло подвійне найменування людей: офіційне, дане при хрещенні, і домашнє, «мирське» ім’я. Навіть київські та новгородські князі й посадники, в середовищі яких християнські догми і церковна освіта поширились найшвидше, мали по два імені. Побутове ім’я знали всі, а інше, церковне, згадували рідко, іноді — лише при поховальній службі.

Поступово, починаючи з XV ст., всі імена християнського календаря остаточно перебрали на себе функцію власних імен. А слов’янські побутові, «мирські» імена були відтіснені на друге або й третє місце.