Голод… Це страшне слово повертає нас у далекі 1932-1933 роки, однієї з найжахливіших трагедій українського народу. В Україні від Голодомору 1932-1933 років померло щонайменше 3,9 мільйона людей. Події, що відбулися в ті часи на українській землі, на землі з найродючішими чорноземами, не мають аналогів у історії людства.

Голодомор в Україні визнаний геноцидом на законодавчому рівні і в судовому порядку.

Історики по-різному трактують причини виникнення голодомору. Але очевидно одне – голод в Україні виник не внаслідок стихійного лиха, а був організований штучно. Архівні документи, свідчення сучасників неспростовно доводять, що у 1932-1933 роках Україна стала жертвою не якогось міфічного „стихійного лиха”, а цілеспрямованої репресивної політики тоталітарного режиму, який прагнув навіки знищити наше волелюбне й працьовите селянство, могутню основу всього українського народу. Таким чином комуністична влада хотіла упокорити українців, остаточно ліквідувати спротив режиму та боротьбу за відродження власної державності.

З метою забезпечення належного вшанування пам’яті жертв геноциду українського народу та збереження народної пам’яті про події 1932-1933 років в Уманському районі була проведена робота по збору свідчень, спогадів та списків жертв Голодомору 1932-1933 років. До цієї роботи долучилися й працівники Уманської районної державної адміністрації. На основі зібраних матеріалів щодо жертв Голодомору 1932-1933 років видано регіональну Книгу пам’яті Уманського району.

Про неймовірно тяжче становище жителів Уманщини свідчать як спогади очевидців, так і архівні документи з офіційних джерел:

“Доповідна записка Уманського райкому КП(б)У Центральному комітету КП(б)У про тяжкий продовольчий стан у місті та селах району і заходи допомоги населенню” (20 березня 1933 року):

“В нашому районі недоїданням і в зв’язку з цим опуханням охоплено 29 сіл та місто Умань. По селах нараховується 6411 чол. та по місту - 775 чол. ...

Частина опухших і зовсім хворих одужує, стан їх кращає, але кількість не зменшується в деяких селах: Черповоди, Фурманка, Городецьке, навіть збільшується, бо опухають нові, що не мають харчів.

Смертність на ґрунті недоїдання зменшилась. Випадків людоїдства – 18, трупоїдства – 2.

Збільшується весь час безпритульність, що йде за рахунок міста й села як Уманського району, так і сусідніх районів...”

Із чорної далини 33-го вістять голоси очевидців про страшну трагедію народу:

“Коли був голодомор 1933р., мені було 13 років. Але я добре пам'ятаю, що це був тяжкий час.

Люди вмирали кожен день. У моїй сім'ї померли мама й тато, а я залишилася з братами й сестрами. Нам жилось нелегко... Зерна в господарстві не було, його вимітали для держави. Навіть, коли люди залишали пушечку квасолі чи гороху в банках – усе забирали.

Хліба не було, то ми пекли млинці з лободи і листя рослин. Також збирали гнилу картоплю на полях, вибирали із землі зерно, їли глину. Збирали скойки на ставках, доїдали дохлу скотину.

Вимирали з голоду цілі сім'ї, по вулицях їздили їздові, які грузили померлих на віз, серед них іноді траплялися живі люди, але гробарі везли їх на кладовище, щоб не повертатися вдруге.

Не дай Бог пережити таке ще раз...”.

(Зі спогадів жительки села Сушківка Даценко Ксенії Іларіонівни)

“На той час я ходив до першого класу. Якось я повертався зі школи і побачив, що біля нашого будинку стоїть віз, і в нього щось носять. Це були: пшениця, картопля та інші продукти харчування. У нас навіть забрали крупи, які зберігалися біля печі в баночці, та останню буханку хліба. Забирали в нас люди від влади, вони були озброєні і розстрілювали тих, хто намагався щось приховати чи протистояти їм. До настання зими ми ходили в поле, збирали колоски, в лісі – листочки і ягоди. Потім почали їсти худобу, собак, пацюків. В кого не було що їсти, вони намагались заробити що-небудь в колгоспі.

Багато людей почало пухнути з голоду і вмирати. Всіх мертвих і напівмертвих хоронили в одних могилах, бо не могли копати ям для одної людини. В нашому селі проявлялись риси канібалізму, коли мати з’їла свою дитину.

Коли настала весна і виросла перша трава, всі хто вижив збирали цю траву і робили з неї коржі. Пізніше, коли дозріла пшениця, вийшов закон про “Три колоски”. В ньому говорилось: “Хто зірве три колоски тому негайна смерть”.

(Зі спогадів жителя села Сушківка Петренка Олександра Миколайовича)

Український народ у смутку і скорботі доземно схиляє голови, вшановуючи пам’ять мільйонів його жертв, засуджуючи творців цієї чорної сторінки в історії України. Голодне лихоліття 1932-1933 років – це не просто історична минувшина, а незагоєна рана українського народу, що пекучим болем пронизує пам’ять багатьох поколінь. Сьогодні, коли правда про голодомор та репресії стала доступною, ми повинні розуміти, що об’єктивна оцінка тих жахливих подій не може бути спрямована тільки у минуле, вона має бути відома нині та служити уроком, щоб подібне ніколи не повторилося у майбутньому.

Перед нами, нащадками тих, хто зміг пережити голодомор і репресії, постає завдання надзвичайної моральної та політичної ваги – гідно вшанувати пам’ять тих, кому пережити їх не судилося.

Джерело: Уманська райдержадміністрація.