Це – 40-річний Василь з Умані. До війни був начальником виробництва цеху на підприємстві з виготовлення пластмасових будівельних кріплень.

Мужній боєць на війні не вперше.

В 2014 році під час першої хвилі мобілізації потрапив до 72 бригади.

Про власну мотивацію каже так: «Не хотів, щоб ці пройдисвіти прийшли до нас додому, перетнули кордони Донбасу. Якщо б ми тоді не стояли на сторожі адмінкордонів, то вони б підібралися впритул до наших домівок, у яких наші дружини та малеча».

Про події першої мобілізації згадує неохоче.

Пам’ятає воїн і першу зустріч з 30-ою бригадою:

– Коли розпочалися бойові дії поблизу селища Степанівка, моя бригада, в якій я служив, уже повернулася додому, а наш екіпаж прикомандивували до 30 ОМБр.

Тоді, на початку серпня, українським військам вдалося вибити проросійські формування зі стратегічної височини Савур-Могила та сусіднього села Степанівка.

Найбільше військовому запам’яталися підпалені зрадниками України поля пшениці, які могли б нагодувати всю країну, та артобстріл блокпосту поблизу населеного пункту Нікіфорове. Цим спогадом він і поділився.

– Мій підрозділ з’єднався з блокпостом, яким керував легендарний старший лейтенант Артем Абрамович. Сам блокпост був на кладовищі. Почався обстріл «Градами», і я впав у першу «яму» на цвинтарі. Лежу. Дивлюся на небо, поряд хрести. Думаю, аби не присипало. Найстрашніше – це відсутність зв’язку. Не страшно загинути. Страшно що не знайдуть, – з усмішкою на вустах розповідає чоловік.

Вдома на Василя чекає дружина та двоє дітей. Він каже: «В нас нема іншого шляху як перемога».

Джерело: 30 окрема механізована бригада ім. князя Костянтина Острозького.