Найкращий роман – одна з п’яти номінацій літературного конкурсу, який уже 12 років є найпрестижнішим в Україні. Крім неї, журі "Коронації слова" нагороджує за найкращі п’єсу, кіносценарій, твір пісенної лірики та твір для дітей.
– Нагородження було організоване надзвичайно урочисто, – розповідає пані Зінаїда. – І червона доріжка, якою я йшла, і фанфари, і спілкування з вітчизняними зірками кіно, телебачення та театру, і грандіозний концерт. Я не могла повірити, що все це відбувається зі мною.
Наша землячка до останньої миті не знала, яке місце отримає за свій роман, дуже хвилювалася. І коли під час нагородження переможців у номінації "Романи", не почула свого прізвища у першій сімці номінантів, в якусь мить "мало не впала в паніку".
– Оголосили володаря третьої премії. Мого прізвища немає. Раптом звучить моє ім’я як володаря другої премії! – з захопленням розповідає Зінаїда Луценко. – Відверто скажу, навіть не пам’ятаю, як підіймалася на сцену, як дякувала, приймала до рук статуетку. А в думках тільки вдячність: всім – всім, хто вірив і вірить в мій талант, родині за підтримку – чоловікові та доньці, моєму вдячному першому читачеві – сестричці, велика вдячність засновникам та організаторам конкурсу "Коронація слова" – Тетяні та Юрію Логушам...
До речі, як повідомили засновники, кількість творів, що надходить на конкурс, щороку невпинно зростає. Цього року надійшло близько шести тисяч творів.
– Складно повірити, що з такої численної армії творчих людей визнання здобула саме я, – зауважує пані Зінаїда. – Тепер із впевненістю можу сказати, що мрії все ж таки здійснюються! Ще в дитинстві я мріяла стати вчителькою та письменницею.
Коли із професією педагога все більш-менш було зрозуміло і логічно, то письменництво здавалось недосяжною мрією. Ще з дитинства дуже любила читати, в 2 класі повністю перечитала "Кобзаря" Шевченка. Першими творами письменниці стали віршики, казочки про пригоди своїх іграшок, про дідуся, який загинув на війні. А ще… писала підручники.
Першу перемогу в літературному конкурсі Зіна отримала в першому класі. Написала казку про кольорового песика і сама відправила її у журнал "Малятко". Потім виграла конкурс фантастичних історій у газеті "Зірка". Вже дорослою надсилала статті та оповідання до районної газети.
– Моє покоління не бачило війни, принаймні, на своїй землі. Проте сказати, що моє життя було легким, не можу, – зауважує Зінаїда Луценко. – Руйнувалися ідеали, нівелювалися цінності, в мить усі довкола стали бідними. Неймовірними зусиллями я здобувала вищу освіту, працювала у школі, чоловік – у колгоспі. У нас була маленька дитина. І кожна копійка була на рахунку. Тому часу та сил на творчість бракувало.
Життя змінив звичайний випадок. Будучи у відрядженні в Києві, жінка придбала глянцевий журнал. Гортаючи сторінки, подумала: "Господи! Яке це щастя вміти так яскраво і талановито писати, а ще більше щастя – друкуватися у такому журналі". І – вирішила спробувати сама. Свій перший дорослий твір надіслала саме в цей журнал, і він отримав схвалення редакції. Вже наступного року надіслала до Києва свою "Казкову повість про сни" і стала лауреатом премії Всеукраїнського конкурсу найкращих творів для дітей імені Володимира Кобилянського. Далі нагороди пішли одна за одною. І ось – зважилася взяти участь у "Коронації слова".
– Коли на пошті відсилала пакунок із рукописом свого роману на "Коронацію слова", сподівалась на успіх, – зізнається письменниця, – але не на такий приголомшливий! Та коли за тиждень до церемонії мені зателефонували і повідомили, що я є номінантом конкурсу, від щастя в прямому сенсі слова… захворіла. З роботи додому прийшла із температурою 40! Потім добу спала, відходила.
Щодо роману, який приніс Зінаїді Луценко успіх, прототипом його головної героїні є бабуся письменниці Пистина Прилуцька – жителька села Івахни.
– Бабусі давно немає серед живих. Вона померла, коли мені було 10 років. Та її світлий добрий образ завжди жив у моїй душі. Це була жінка–любов. Звідси і назва "миловиця" – миловидна, добра та ніжна. Пистина ніколи ні на кого не підвищувала голос. Прожила складне життя. Спочатку я написала про бабцю оповідання. Далі народилася повість. А згодом і роман – на 120-ти друкованих аркушах. Своєю перемогою я завдячую саме бабусі, бо роман про неї подарував мені таке широке визнання.
Підготувала: Світлана ДРАЧУК