За 41 рік вчителювання Михайло Плющ провів більше 100-ти тисяч уроків, перевірив не один мільйон лабораторних робіт та має 13 випускних класів. Нині він продовжує викладати у вже рідній йому школі №3.

                                                                             Першу книжку прочитав у… 4 роки!

— Родом я не з Умані, але вже півстоліття проживаю в цьому місті. Народився і виріс в Жашкові. У чотири роки вже читав книги. Перечитав з часом всю батьківську бібліотеку. Мріяв стати ветеринаром і навіть зібрався везти документи в Білу Церкву. Але почув, як мати сусідці казала, що домовилась із завідуючим лабораторії на місцевому ринку і я по закінченню працюватиму в ній. Мене це обурило, я не хотів такого майбутнього. Почав обирати інший виш, — розповідає Михайло Плющ. — Правда, спочатку все-таки сів на автобус до Білої Церкви, але щойно виїхав з Жашкова, попросив водія висадити мене. Повернувсь на автостанцію, відкрив довідник вищих навчальних закладів і почав обирати той, де була спеціальність пов’язана з біологією.
Обрав уманський педагогічний інститут.
— Того року був дуже великий набір. Так співпало, що в школах було по два випуски: випускалися і десяті, і одинадцяті класи. Саме відмінили 11-річку і ввели  10-річку (11-річки повернулись у школи в 1989 році — прим. авт.). Але конкурс я пройшов і став студентом. У групі було багато дівчат і лише два хлопці, — продовжує вчитель.

Ведмедицю виміняли на 10 банок згущенки
Згадує, як на літніх канікулах разом з друзями їздив на роботу у складі студентських будівельних загонів:
— Працювали від світанку до ночі. Вихідний був лише один, у серпні — День будівельника. Спочатку їздили в Казахстан. Там зводили житлові будинки і міжрадгоспну лабораторію по зерновим культурам. Тоді найбільше вразив мене місцевий степ. За 2,5 місяця він 4 рази змінював колір, — розповідає співбесідник. — Спочатку, як цвіли тюльпани, все було червоно-жовтим, а як пелюстки квітів осипались, степ «чорнів». Потім він ставало смарагдовим від ковили, а ближче до осені — срібним від суцвіть ковили. Наступного літа працювали в Тюменській області. Вразило також те, що майже до півночі там видно, як вдень, але за п’ять хвилин за північ — раптова темрява наступає.
Разом з іншими студентами заливав фундаменти для лінії електропередач і для ливарних цехів.
— Жили у вагончиках. Працювати було важко, але ніхто не жалівся. Якось нам 2 тижні не привозили провізії. А на 20 чоловік мали трохи картоплі, консервів, хліба, чаю та цукру. Тому раціон був скупий: на сніданок та вечерю по банці кільки в томаті, хліб та чай, а на обід суп із кільки, — веде далі. — Бували і курйози: якось у геологів за 10 банок згущенки виміняли ведмежа. Ціле літо доглядали тварину. А потім я вирішив забрати її додому. Уявіть собі картину: за плечима рюкзак із зарплатою, на одному повідку спанієль, на іншому — ведмедиця. Доїхали так потягом до Москви. Але в аеропорту на борт літака не пустили з нею. Довелось подарувати її місцевому зоопарку.

Після армії півроку викладав співи.
Після інституту за розпорядженням Міністерства освіти випускника Михайла Плюща рекомендували в міську школу №14.
— Йшов 1971 рік. На той час чотирнадцята школа була найбільшою у місті. Учні їздили на всесоюзні виставки, олімпіади. Окрім шкільних кабінетів, спортивних майданчиків, школа мала власні теплиці, плодовий сад, пасіку, розарій, у якому нараховувалось більше 30 видів троянд. Облаштував його мій попередник — Павло Свиридівський, — продовжує. — Правда, провчителював я лише три місяці. Прийшла повістка до армії.
Згадує, як учні 6-7-х класів зірвали заняття: не пішли на урок, а прибігли на призовний пункт.
— Тішились, що я зайшов кучерявим туди, а вийшов — лисим. В армії за тиждень отримував до 30 листів. Відповідав на усі. За рік повернувся до вчителювання. Оскільки прийшов посеред навчального року, то вільних годин з біології не було. Читав півроку трудове навчання та співи. Загалом в цій школі пропрацював вісім років. А потім мене і частину колективу перевели, — говорить Михайло Плющ. — Ще навесні нас попередили, що 1 вересня відкриється новозбудована школа №3. Тому влітку і вчителі, і батьки, і діти активно допомагали будівельникам фарбувати, стелити підлогу, облаштовувати кабінети. Я з фахівцями займався зведенням теплиці. Нині ця теплиця — єдина в області, яка «вижила» і функціонує до нині. В ній діти проводять досліди для Малої академії наук.

Найстрашніше для вчителя — перестати розуміти дітей.
— Вчитель мусить співпереживати з дитиною, — переконаний Михайло Вікторович. — Найстрашніше для вчителя — перестати розуміти дітей. Сучасні діти такі самі, як і 10 чи 20 років тому. В них ті ж проблеми і страхи. Просто тоді були діти іншої, сучасної їм епохи, нині — це діти сьогодення. Їх вже більше цікавлять комп’ютерні технології, сучасні розробки. Але як тоді, так і зараз їх треба розуміти, підтримувати. Не правда, що молодь нічим не цікавиться. Вона сьогодні дуже талановита. Просто треба вчасно виявити талант кожного і скерувати його в потрібне русло. Вчитель має бути наставником в житті учня, але аж ніяк не побратимом. Вважаю, що нашій школі пощастило, бо в нас як молоді педагоги, так і ті, хто вже працює роками.
За Словами Михайла Вікторовича, власних секретів успіху він не має:
— Я просто люблю спілкуватися з людьми — вік не має значення: хоч піонер, хоч пенсіонер. Вчитель завжди повинен залишатися людиною. Намагаюсь бути відвертим і чесним з учнями — я їм розповідаю історії з власного досвіду, вони діляться зі мною своїми.
Додає:
— Одним із найбільших досягнень — це те, що я досі спілкуюся з випускниками 10-річної, 20-річної давності. Вони ще не забули моє ім’я, телефонують, приходять. Це найприємніше, якщо тебе ще не викинули з пам’яті. Оцінка колег і оцінка учнів — це не одне й те ж, хоча приємно і те, й інше. Ось вже не перший рік навчаю внуків своїх перших учнів, — завершив розмову він.

                                                                                                                                            Ліна Уманець