Їхнє дитинство пройшло у важкі роки.
- Я народилась в Умані 1930-го року. Пережила голод, війну. Жила в окупованій Умані,  - розповідає Олена Ананіївна, - Маленькою тоді була,  а пам’ятаю, що бачила як гнали євреїв на розстріл. І як німці вішали людей в центрі Умані за те, що ті допомагали партизанам.
Після школи  Олена Ананіївна навчалась в технікумі, а потім працювала начальником цеху на швейній фабриці.

- Я народився в Бахмачі, що на Чернігівщині, 1926-го року, -  розповідає про себе Георгій Григорович, - Як закінчив сім класів почалась війна. Два роки жив на окупованій території. Через шість днів після звільнення Бахмача від фашистських загарбників мене призвали до армії. Служив у залізничних військах. Ми відновлювали залізничні шляхи. Моєю зброєю були кліщі для переноски шпал, молоток, кірка та мотига. Вночі німці бомбили, а ми працювали.  Одна з бомб вибухнула ледь не перед носом. Досі не знаю скільки нас загинуло. В мене була клінічна смерть. Солдати хотіли кинути тіло в братську могилу, та помітили, що я живий і віднесли в санчастину. На восьмий день я прийшов в себе. Продовжував лікуватися доти, доки знову не взяли до армії.

В післявоєнні часи, Георгій Григорович продовжував службу в армії. Саме служба привела його в місто Умань:
- Умань сподобалась мені. Любив у вихідні гуляти містом. Одного разу, гуляючи центром, вперше побачив Олену,- каже Георгій Петренко. -   За кілька місяців на танцях знову зустрілись. Спочатку запросив на танець. Так ми й почали зустрічатися.
Одружились закохані у липні  1952-го року.

-  Зустрілись ми не більше 5-ти разів, -  додає Олена Ананіївна.  - Рівно через місяць після знайомства, розписалися. Без свідків та пишного весілля. Такі були обставини. Мені було 22, а  чоловікові -25 років. Спочатку жили в моєї матері, пізніше Георгій отримав квартиру.

По  закінченню автомобільної школи, Георгій отримав звання офіцера. Навчав курсантів. В квітні 1953 в сім'ї народилась  донька. А за два роки Петренки переїхали на Сумщину у місто Ромни.

- Були життєві труднощі, але духовно ми жили набагато краще, ніж в нинішні часи, - каже Олена Ананіївна, - Дружили офіцерськими сім’ями. Я працювала  бібліотекарем. І знаходила час для самодіяльності.
- В  1958 році мене перевели на далекій схід в Уссурійськ, де я служив у місцевому автомобільному офіцерському  училищі командиром військової частини. Там, восени 1961 року в нас народився син, - продовжує Георгій, -  За деякий час нас перевели в поселення Пограничний Приморського краю. В Пограничному Олена працювала закрійницею в військовому ательє. 
Після демобілізації Георгія 1974 року сім'я повернулась в Умань.
У нашому місті колишній військовий працював у школі, а  дружина виховувала доньку та сина. Проживши разом 60 років, пара зберегла найголовніше – кохання.  Вони виростили двох дітей, трьох онуків, нині виховують двох правнуків.
На запитання, як вдалося прожити більше шести десятків років душа в душу, говорять, що потрібно просто  дослухатись один до одного та не боятись труднощів:

- Не потрібно боятися побутових сварок, це у всіх буває, - кажуть Олена Ананіївна та Георгій Григорович, - А головне довіра, повага та підтримка один одного. За всі роки ми ні разу не сумнівалися у вірності один одному і це з кожним роком робило наші стосунки тільки міцнішими. Любіть віддано, кохайте завжди, навіть якщо ви опинилися на відстані. Справжнє кохання вміє чекати.

                                                                                                                                                            Підготував  Ярослав Крицький