Він уже мав високий дворянський титул барона – "за особливі заслуги перед урядами Монголії та Російської імперії", пише видання "Прес-Центр".

Проте 35-річний офіцер із хвацькими вусами у всіх анкетах у графі "походження" продовжував писати "з селян Уманського повіту Київської губернії".

Гордився не погонами і титулом барона, а тим, що українець і син простого уманського хлібороба Кіндрата Боржинського...

Сам же Федір мав долю професійного військового. У царській армії з 1899 року – ще 20-річним проходив муштру в чині рядового 51-го піхотного Литовського полку, який дислокувався у кримському Сімферополі. 1904 року вже в чині підпоручника попросився до Східно-Сибірського стрілецького полку і в його рядах хоробро воював проти японців. Отримав поранення, мав відзнаки командирів. На курсах розвідників навчався "без відриву від служби", а після закінчення Східного інституту, з 1910 по 1914 рік став офіцером розвідки штабу Іркутської військової округи. Саме за заслуги цього періоду, після серії "закордонних далекосхідних відряджень" офіцер став бароном – російський уряд визнав за ним дворянський титул, отриманий від уряду Маньчжурії.

У складі Іркутської козацької сотні, розгорнутої у дивізіон, вирушив на фронт Першої світової практично в перші її дні. Пізніше став сотником Читинського, а потім Хоперського козацького полку. За гарячі бої на Кавказі отримав орден Святого Георгія й іменну зброю та погони підполковника імперської армії.

Коли рідна Україна стала на шлях боротьби за державну самостійність, Боржинський повернувся на Батьківщину – це було у весняні дні 1918-го. Український уряд вирішив за краще використати бойового офіцера на дипломатичній роботі, враховуючи його досвід, здобутий у Китаї та Монголії. Перше призначення – консулом України у П’ятигорську, де з терськими козаками північнокавказької "столиці" антибільшовицького руху Боржинський швидко знайшов спільну мову. У вересні 1918 року Федір Боржинський отримує від гетьмана Скоропадського звання полковника і водночас – призначення повноважним представником Української держави на Кубані. На той час кубанські козаки, які назвали свою державу на український манер Кубанською Народною Республікою, прагнули максимального зближення з Києвом. Переговори кубанських лідерів з гетьманом велися посередництвом нашого земляка-уманчанина й кінцевим їх результатом Скоропадський, і більшість у Кубанській Краєвій Раді прагнули бачити входження Кубані до складу УНР.

По всій Кубані за сприяння посла Боржинського місцева "Просвіта" розгорнула видавництво книг, друк газет і навчання українською мовою. Нащадки переселенців-козаків з України радо сприймали курс на повернення до рідних витоків. Зате вовчу лють викликало це у денікінців – поборників ідеї "єдіного русского народа і нєдєлімой Россіі". Боржинський потрапив до їхнього "чорного списку" – залишалося знайти сприятливу мить для розправи...

Вона настала у лютому 1919-го. Після перевороту в Україні, коли на зміну Гетьманові прийшла Директорія, Боржинський вирішив їхати до Києва, щоб отримати інструкції щодо подальшої роботи на Кубані. Отамани донських і кубанських козаків відмовляли його від цього, переживаючи за безпеку українського посла. Проте той вирушив у складну дорогу охопленим війною краєм, сподіваючись на свою недоторканність як дипломата держави Україна. Та для шовіністів-"великоросів", голодна до крові зграя яких вже виповзла на простори українських земель, закони дипломатії були не писані. 13 лютого на станції донбаської Волновахи фірмовий вагон посла оточила солдатня "Добровольчєской арміі". Офіцера-ветерана двох воєн разом з його підлеглими з дипломатичної місії вивезли до Юзівки (сучасного Донецька), де "Добровольчєская армія" під своїми знаменами із зображенням людських черепів саме ретельно вправлялася у вбиванні місцевому населенню шомполами і нагаями "бєспрєкословной любві к старшему брату". Під покровом ночі полковника Боржинського вже наступного дня розстріляли. Менш ніж за два тижні до того барону виповнилося рівно 40 років... У ролі ката, який особисто віддав наказ про страту дипломата, виступив генерал Май-Маєвський, командувач денікінськими окупаційними військами в Донецькому басейні. Вирок для посла самостійної держави, визнаної практично всією Європою, був максимально шовіністично-нахабний – "за ізмєну Россіі".

Уманчанина таємно поховали у тій-таки Юзівці – тож для донецьких краєзнавців є робота, щоб спробувати знайти місце поховання славного сина України і належно його вшанувати...

 Андрій КРАВЕЦЬ